Пропоноване видання становить другу частину клаптикового роману «Фрагменти із сувою мойр». 9 страница  

Пропоноване видання становить другу частину клаптикового роману «Фрагменти із сувою мойр». 9 страница

І тут Іван побачив несподіване: сірі очі Таїсії Іванівни метнули вогонь. Але не сірий, а таки жовтий, а може, оранжевий.

Бачу кін. Розсувається завіса. На кону сферичне тіло, розрізане навпіл. У нього вписано кімнату, в якій поселився Іван Василевський. Він сидить на ліжку. В кімнаті один стілець, а ще є електроплитка. З одного боку входить Аркадій Петрович, господар із Псом. Пес матиляє хвостом і люб’язно ошкірюється, дивлячись на Івана з підгідливим чи запобігливим проханням, очевидно, хоче ковбаси. З другого боку входить Таїсія Іванівна, за якою біжить Кіт, а від задника виступає Людмила. Вона строго одягнена, охайно зачесана, трохи надмірно намазюкана, від чого очі — ніби провалля, губи підтиснено. Обидві жінки принесли ослінці, на яких розсідаються; Аркадій Петрович сідає на тому, що тут був. Кіт із Псом зустрічаються посеред кону, перший вигинає спину й сичить. Пес гавкає, Кіт не витримує і стрибає на постіль і там завмирає. Пес полишає змаг і мирно влягається посеред кону, вигризаючи воші.

— Не подумайте, шо хочемо сказать вам шось неприятне, — каже медоточиво господиня. — Условія у нас прості.

— Які там условія, — тоскно вістить господар. — Хай живе як хоче: він не мішає нам, а ми йому.

— А ти помовч! — різко каже Людмила.

— Мені шо, — смикає кутком рота Аркадій Петрович. — Можу й помовчати.

— Квартиранти у нас всіда, — каже Таїсія Іванівна. — Но деякі вещі тра обговорить. Знаєте, шо таке депозитік?[4] Отож давайте так: ви у нас живете й не живете.

— Як це? — питає тупо Іван.

— Ну када буде хто спрашувать: кажіть, шо ви не квартірант, а родич. Бо люди самі знаєте…

— Який? — питає Іван.

— Плем’яник по сестрі. Двуюрудний.

Іван дивиться на те місце, де вчора висів портрет, і йому ввижається, що той портрет і досі там. Тобто там парсуна Феді Сала, який єхидно шкіриться.

— Да! Кухньою нашою не будете пользоваться.

— В мене є плитка! — каже Іван.

Усі дивляться на плитку, та не розжеврена, тобто вимкнута.

— Про це ми вже договорилися вчора.

— Да!

— Умивальника собі купите. Водою можете пользоваться. Кран на кухні.

— Хай миється з нашого, — недбало каже Людмила.

— Ти так хочеш, Людочка? — здивовано питає Таїсія Іванівна. — Це не всіда удобно. І це тобі може бути неудобно.

— Хай миється з нашого, — припечатує Людмила.



— Ну, коли так, то так! — неохоче згоджується господиня. — В наші комнати не заходьте, а коли буде якийсь шум, не обращайте уніманія — це вас не касаїця.

— Що за шум? — тупо питає Іван.

— Ну всякий! — неохоче каже Таїсія Іванівна. — Часом нужно порядок навести… До Людочки не приставайте…

— Це вже не твоє діло! — різко каже Людмила.

— Да? — здивовано викруглює сірі видла Таїсія Іванівна. — Але ж я про те…

— Дуже йому тра твоя Людочка, — мовить недбало господар.

— Сама за себе потурбуюся, — каже Людмила.

— Ви на нас не обіжайтеся, — медоточиво вістить Таїсія Іванівна. — Бо той ваш друг…

— Який друг? — не розуміє Іван.

— Федя, шо сюди вас привів… Ви мене пойняли?

— Ні, — відверто признається Іван, бо через тугодумність рідко розумів натяки.

— Не треба про це! — каже Людмила досить різко.

— Як хочеш, — згоджується Таїсія Іванівна. — Він безстидник, той ваш друг. Та й ви, наверно, самі знаєте…

— Він мені не друг, — категорично карбує Іван. — І я нічого не знаю.

— Ну й замічатільно, — каже господиня. — Тим лучче!

— Хлопець як хлопець, — кидає набік господар.

— Платіть акуратно, — звищує голоса Таїсія Іванівна. — Можна й наперед.

— Наперед не плачу, — каже в своїй інтонації Іван. — Бо, може, мені у вас не сподобається.

— Вам у нас сподобається, — якимсь особливим, протяглим голосом каже Людмила. — І ви нікуди від нас не підете… Принаймні сподіваюся.

І вона спиняє на ньому непорушні очі…

Але досить драматургічних колізій, кажу собі я, записавши цю сценку: драматургія має обмежені можливості для опису. Вискакую з-за столу й ходжу кімнатою. Бо як передати через скупі діалоги те, що сталося по тому? Так, вони зустрілися поглядами, Іван та Людмила. Та й це мало що каже. А щось усе-таки сталося: Іван відчув, що з тих начорнених проваль, з отих жіночих парфумерних тіней, полилось на нього щось потужне, ніби гострий витік енергії, густої, насиченої, повної разливих міазмів — не так шалу, як не зовсім збагненної зосередженості з упертим бажанням пробитися за броню його відстороненості. О, не був аж такий дурний, хоч тоді його неповороткий мозок усе ще обгродував і обтесував оті дивні слова: «Ви нікуди від нас не підете!» — у них не тільки чемна засторога, а й наказ. І, хотів чи не хотів, Іван звів очі, і, можливо, це стало другою його помилкою в цій історії (перша: згодився на умовляння Феді Сала поселитися тут), бо дозволив отому потужному токові енергії ввійти в себе. Відтак наповнився липкою матерією, якій не знав означення, але яка неволить десь так само, як у дитинстві воля деспотичного вітчима. І та матерія поступово розлазилася по ньому чи розтікалася, наче кров, сягаючи найокрайніших куточків і закапелків тіла. Однак це не збудило енергії у відповідь, що при нормальному течиві різнозарядних структур мала б потекти і від нього, скресившись і взаємопоглинувшись, а, навпаки, викликало страх, і в його нешвидкому до реагування мозкові почали мигати якісь поняттєві клапті, що освітлювали гострим спалахом ірраціональні закути, примушуючи згадати фатальних жінок (перед цим побачив на цю тему кіно), відьом чи тих, котрі вміють урочити. І поки борсався на цьому смітнику, Людмилині очі погасли і знову стали байдужими проваллями, від чого пізнав видиме полегшення, бо не був готовий до такого: скресання чи скрешення. Відтак на Людмилиному лиці прокреслилася тонка іронічна смужка, яка на якийсь час покрила їй вуста; страх же в ньому змінився на сполоханість — почуття легше, але так само неприємне.

— Я чоловік спокійний, непитущий, але курящий, — зарипів він, ні на кого не дивлячись, коли на нього дивились усі, крім Людмили: Таїсія Іванівна сірими безглуздими криничками, господар із вивчальним прижмурцем, Кіт із видимим здивуванням (сидів побіч на ліжкові, випрямившись, і повернув до нього мордочку), навіть Пес перестав вигризати воші й зирнув, щоб перевірити: треба гавкати чи ліпше улещитися перед цим рипуном, бо, може, ще раз пригостить його ковбаскою. Але визначитись не зміг, отож після розгляду рипуна знову взявся до своїх бліх.

А Іван Василевський продовжував рипіти, ставлячи вже свої умови і то за наукою Феді Сала, який і справді ніколи не був йому другом.

— Через те курити в своїй кімнаті буду, а коли ви проти, то збираю манатки — і будьте здорові!

— Чого ж, куріть, — трохи поспішливо сказала Людмила. — Аркадій Петрович тоже курить, хоч мамка й гризе йому голову.

— Бо ми в себе вдома! — гордо сказав Аркадій Петрович, здобувшись на чоловічу самозарозумілість. — Дими, пожалуста, як я димлю, тим я своїй пилці хоч трохи вершу заткну.

Таїсія Іванівна, опинившись в абсолютній меншості, стала подобати на мишку, яку застукали в хаті і яка, забувши про дірку, якою влізла сюди, несамовито метушиться, і це порівняння могло б комусь здатися дивним, адже ані рухнулася на своїм ослінці, однак очі її забігали, руки заметалися і, може, ще щось, сховане під одежею чи в нутрі, бо й тіло задвигтіло.

— Це ми узгодили, — зарипів далі Іван Василевський. — Маєте дати мені ключа, щоб міг повертатися додому, коли схочу.

— Але в нас нема зайвого ключа! — верескнула Таїсія Іванівна.

— Нема, то зробіть, — категорично сказав Іван, — коли хочете тримать квартиранта.

— Для чого вам ключ? — зимно спитала Людмила. — Ми завжди вдома.

Тоді він нахабно, так нахабно подививсь у чорне провалля Людмилиних очей (виразно бачу його викличний погляд, пишучи ці рядки) і, не відводячи зору, майже проскандував тим-таки рипучим голосом:

— Люблю ходить у кіно на останній сеанс! Можу затриматись з якою-там дівчиною, бо я молодий! — і він самозарозуміло примружився.

— У вас є дівчина? — перестрашено спитала Таїсія Іванівна; Людмила залишалася бездушна: виструнчена, погасла й холодна.

— Періодично заводжу, — сказав Іван. — Не бійтеся, сюди не приведу. Але про свободу маю подбати.

— Канєшно, — згодився Аркадій Петрович. — Молодим — молоде!

— А старшим цього не кортить? — зверескнула Таїсія Іванівна.

— У мужчин, до твого відому, — напирожився Аркадій Петрович, — така потребность. І це діствітельно не завісить од возраста, але молодим пече більш.

На те очі Таїсії Іванівни знову спалахнули жовтим чи оранжевим, чи навпереміну так і так, і вона засопла, чинячи героїчні зусилля, щоб не зірватися й не сказати при цій оказії зайвого…

— Гаразд, матимете ключа, — сказала приречно. — Що іще?

— Щоб без стуку ніхто не заходив і до мене, — рипнув Іван.

— У вас є защіпка, — зимно сказала Людмила. — Зачиняйтеся, і ніхто до вас не зайде.

І після того, як ця зграя (зграєю назвав їх Іван, переказуючи цю історію) покинула кін, він напиндючився десь так само, як Аркадій Пастух, коли було зачеплено жіноцтвом чоловічого гонора, — те, що за наших часів феміністки називають шовінізмом і що насправді є нормальною біологічною ознакою виду, і почав ходити кімнатою, щохвилинно похваляючи себе й свою рішучість — був-бо переконаний: як спершу поведешся, так до тебе й ставитимуться, а він нікому не дозволяє сідати собі на голову, хоча й потерпів свого часу від брутального вітчима. Зрештою, і вітчимові він, покидаючи рідний дім, помстився: попроколював циганською голкою шини його велосипеда — і не по разу на шину, а разів по двадцять, по тому налюрив до улюбленого вітчимового капелюха, якого той любив одягати за урочистих випадків, особливо на зібрання ветеранів війни з німцями, коли радіо аж корчилося від потоків мілітарного сказу, — з цього не треба виводити, що Іван Василевський був опозиціонером у тоталітарному суспільстві, просто без помсти з рідного обійстя не міг одійти. Отже, бив, образно кажучи, з малокаліберної гвинтівки, але в пах, бо велосипед був головним засобом пересування вітчима. Відтоді він у рідному домі не з’являвся, а коли розтривожена матір приїхала до нього сама, популярно матері роз’яснив, що поки вітчим не «здохне» (це його слово — «здохне»), ноги його вдома не буде. Тоді ж таки вони з матір’ю й заклали свою таємну спілку й домовилися, як спілкуватимуться, хоча спершу мати й спробувала навернути сина до лона родини.

— А про мене не подумав? — із плачем спитала вона. — Скільки й мені залив сала за шкіру той негідник!

— Про тебе думатиму, — категорично сказав Іван Василевський, — але на порога не ступлю, поки не випреш його з нашої хати. І як ти могла вийти за кацапа?

— Якось так вийшло, — покірливо пробелькотіла мати.

— Що посіяла, те й маєш, — немилосердно прорік Іван.

Мати, однак, не втерпіла, щоб не поцікавитися.

— А це ти йому лісапет і шляпу спортив?

Тоді він глянув на матір погордливо і сказав:

— Я такими ділами не займаюся!

Цей епізод не стосується до нашої історії, але мені він потрібен, щоб показати: Іван не був кваша чи каша, а людина характеру таки твердого, умів за себе постояти, був мстивий і не гребував, коли треба, й збрехати…

Але йому того вечора не дали до кінця всолодитися самопихою, що була однією із сокровенних його слабкостей (нею й покріплював силу в непевних ситуаціях), бо у двері щось обережно постукало.

— Хто? — скрикнув він.

— Це я, Аркадій Петрович.

На табло Іванового мозку миттю засвітилися слова Фединої перестороги, що старий, напившись, лізе виливати душу і що його можна, як смирного, проганяти, тож закріпив у голові цього шруба, туго прикрутивши гайкою.

— Чогось хотіли?

— На минутку! Шось інтересне покажу!

До «інтересного» Іван байдужий не був, тим більше, що мав у самотині провести цілого вечора, а восени вони довгі, повагався й таки відчинив.

Аркадій Петрович кинувся до вікна й поманив його пальцем.

— Іди глянь!

Іван підійшов і побачив, що дорогою, одягнені в темні халамиди і в темних хусточках, простували Таїсія Іванівна з Людмилою, ішли дивно однорухово, як сіамські близнюки, тільки одна була мала (мати), а друга — висока; одна — худа, а друга — товстенька. Відтак від їхньої однорухомості створювався дисбаланс, що робило їх смішними.

— Чешуть, голубки, — ніжно сказав Аркадій Петрович. — Це гріхи одмолювать.

— Вони що, сектанти? — з жахом спитав Іван Василевський.

— Та ні, — захихотів Аркадій Петрович. — Але в церкву ходять, гріхів скопилось багатенько, от і ощущаїця потребность.

За вікном плелися ранні осінні сутінки, вулиця від вікна йшла простоглядно, трохи звищуючись. Недавно пройшов дощ, де-не-де поблискували очі калюж, дерева побіч стояли розчухрані, але ще з листям, а під кожним вистелялося по рудому колу. І в тих двох темних постатях, що йшли серединою вулиці, відчувалася якась приречена самотність, а може, сумна пригаслість та вичерпаність, бо йшли з пониклими головами, ніби худоба на убій.

Я вже не раз згадував про тугодумність Івана Василевського, але треба застерегти, що тугодумність не означає глупоти. Так само це не визначає чуттєвої притупленості, просто у своїх учинках та діях Іван був незмірно повільний, так само й у роботі, але розума мав достатнього принаймні для того, щоб навчатись в університеті. І хоча бував по-волячому впертий, міг мати відчуття й тонкі: наприклад, чудово сприймав музику, і саме на цій любові до музики ми студентами і зійшлися. Отож я певний, що, дивлячись на ті пригнічені постаті в ранніх осінніх сутінках, поміж напівопалих дерев, він міг відчути тонку музику того моменту й перейнятися нею. Саме тому й сказав:

— Не розумію, що в цьому смішного?

Аркадій Петрович миттю збагнув, що вони відчувають не в унісон.

— Да, конешно, — мовив він, намагаючись потрапити в тон. — Кожен у цьому світі має свого чорта…

Фраза була не дурна, й Іван придивився до господаря пильніше.

— Я радий, що вони ушли, — сказав господар, — бо хотів поговорити з вами по-музьки…

— Про що? — різко спитав Іван.

— Ну, шоб ви легше ввійшли в жизню нашого дому, — сказав господар. — Справді не п’єте?

— Ні, — так само гостро сказав Іван.

— Ну, тоді покуримо, — мирно згодився господар. — Знаєте, шо я думаю? Кожен чоловік має свої слабості. І баби це тонко чуствують. І довбуть саме туди. Розумієте чому?

Іван усе ще дививсь у вікно, коли господар вільно розсівся на стільці й припалював цигарку. Темні постаті в глибині вулиці віддалилися так, що здавалися хитливими тінями в мокрому й нерушному просторі.

— То чому? — різко повернувся до Аркадія Пастуха.

— Бо вони ближче, сказать, до природи. Бачили курчат? Коли всі сильні, то й харашо. А буде між них мізерне, йому не помагають вижити, о нє! Довбуть і довбуть, що й здоровий не витримав би. І курка-квочка довбе — це слабость чуствують. І хочуть ту слабость зничтожить. Хорошо це чи плохо?

— До чого це ви?

— До того, шо і я маю слабкость: випить люблю. Нє, не люблю! Шось, понімаєте, починає мулить, душа плаче, я так і сяк, а виходу катма! Ну я й припікаю — біда, але накша. Та ж, що і вдовольствіє… Тоді в них, у баб, чортяка і влазить. Мені біда, а їм удовольствіє мене довбать…

— Навіщо це мені розказуєте?

— Щоб придупридить, поки не влізли між наші біди…

— Не збираюся влазити між ваші біди!

— Да, ви мені понравились, — сказав Аркадій Пастух. — Здорово ви їх припекли, маладєц! Але вони вас так просто не оставлять, знайдуть слабинку… Тут двоє до вас було — убіжали. І молодці, що убіжали, а я от загруз… Бо всі ми в жизні рано чи пізно загрузаємо… Був я перший, який сюда прийшов.

— Хочете сказати?.. — зчудувався Іван, активізуючи свої змисли, бо коли в нього траплялося щось несподіване, розгублювався і не швидко віднаходив нитки.

— Ну, конешно! Вони, сказать, мов павуки, а ми, мужва, як мухи. Десь таке, я слишав, у природі буває: самиці пожирають самців.

Можливо, Іван був надто вражений почутим, відтак його мозок несподівано напружився, і хоча він капітально не сприймав натяків, але тут посилив зв’язати.

— Хіба Людмила не ваша дочка?

— Конешно, нє! — засміявся Аркадій Петрович, і в нього з рота ніби вибухнув дим. — Прийшов сюда на готовеньке. Тоїсть я так само, як і ви, квартирант.

— Приймак?

— Приймак — це тоже квартирант. Я на своїй шкурі це почуствував.

Іван Василевський був уражений. Власне, не тим, що Аркадій Пастух виявився, м’яко кажучи, колегою, а точніше тим, хто пройшов шлях, на якого щойно ступив сам, а з його здатності мислити можна було подумати, що належав до породи так званих народних філософів, бо, судячи з його мови, освіти не мав. Сам же Іван, незважаючи на правильну мову й освіченість, таких глибин ніколи не сягав; фігурально кажучи: вивчаючи філософію, філософом не став.

— А що сталося з Людмилиним батьком?

— Якось там його зхамкали, — показав зуби Аркадій Петрович. — Вони потайні і не дуже розказують. Це я до того прийшов своїми розмишлєніями… Бо добре на них надивився.

І він поставив проти Івана кругле, майже сяюче обличчя, з очима, які засвітилися бляшано, і з ошкіреним в усмішці ротом. На мить Іванові здалося, що перед ним божевільний, а в таких випадках його опановував жах, бо людина він, попри все, сторожка й у глибині душі — страхопуд. З другого боку, здобув інтереса до розмови, адже збирався тут жити, тож усе почуте може виявитися бозна-як корисне.

— Тайка думала, — захихотів досить противно Аркадій Петрович, — шо коли в мене фамілія Пастух, то я стану пастухом для неї і для її чада — баби сильних люблять, бо вони ближчі до природи. Візьміть вовків: самці гризуться, а до себе вовчиця допускає того, хто всіх подолав, хе-хе! І тут Тайка, тоїсть Таїсія Іванівна, обшиблась, бо я не пастух, а вівця, може, горша за них. Пойняли мене? Ви образований чоловік і маєте мене пойнять як мужчина мужчину, бо тут усе як у природі.

— Хочете, щоб я звідси пішов? — здобувся на тимчасове прозріння Іван Василевський.

— Та Боже борони! — вигукнув цілком щиро Аркадій Пастух. — Це коли ви є чи, як раньше, хтось інший, то вони удержуються, щоб мене не зжерти і не відлякать, так сказать, для Людки жениха.

— Жениха? — вибалушився цілком тупо на співрозмовника Іван.

— А чого думаєте, — єхидненько пролопотів Аркадій Петрович, — вони беруть квартирантів? Людка тіко десять класів кончила, а простого, як я, не хоче — їй подавай образованого, а образовані образованих собі шукають. От і засиділася. І на стіни вже почина дертися, бо в них там, знаєте, є пеклочко, отож і припіка, хе-хе! А мамка неїна, тоїсть Тайка Іванівна, в усьому їй потурає, а вона ще більше казиться, Людка тоїсть. А винний я! Вона, бач, із себе тілігентку корчить: картінки малює, книжечки почитує, морду собі красить. Hє, простому до неї не підступись.

— Десь працює? — спитав Іван Василевський.

— На льонокомбінаті, — презирливо сказав Аркадій Пастух. — А там самі баби — жениха там не знайдеш…

— А ви працюєте?

— Временно: то там, то сям — це коли допечуть, — недбало проказав Аркадій Петрович. — А коли їх чортяка покидає, — це також случаїця, — то кидаю… Бо я, сказать, через свою слабкість непостоянний.

Іван Василевський дивувався: розум цього чоловіка поєднувався з цілковитою нікчемністю.

— А чого їх не кинете, коли вам тут зле? — резонно спитав Іван.

— Кажу ж: зав’яз. Як у болоті, — показав зуби Аркадій Петрович. — Я їх, сказать по правді, двадцять раз і їден кидав. Покручусь, покручусь: і тут нехарашо, і без них я — не я. Отож і вертаюсь… Може, вони мене урочать, не знаю…

— Що значить: урочать? — спитав Іван, бо в його натурі було докопуватися до всього фундаментально.

— Ну, це така бабська, є таке слово, ма-гія! Того нам, мужві, не дано знать, но баби дєлають те скусно, на собі провірив… Скажіть: чо не лише чоловіка, а й звєра тягне до самки? Думаєте, тіко те, що в нас у штанях бовтається? Воно, конешно, коли подумать, то й те, але чого ми, мужва, не робимо, як собака чи кіт: здєлав дєло і з глаз долой, а приліп’юємось до них, як реп’яхи. Бо тут вона й дєлає своє діло: ма-гія! — він багатозначно притис очима. — Я старший вас і добре на своїй шкурі познав. Природа чіловєка трохи накша од природи звєра.

І знову тенькнуло в глибині Іванового нутра: той-таки острах. Але марновірний не був. Тому іронічно обдивився обличчя, що поставилося до нього знизу, — вів-бо балачку стоячи, отже ніби нависав над співрозмовником. Аркадій Пастух миттю вкмітив його іронію, і усмішка повільно почала згасати на його обличчі.

— Думаєте, я самашечий? — приречено сказав. — Нє, я не самашечий… Це я про те, шо вони мене зжерти хотять. Можу даже показать веществене доказательство, це зара можна здєлать, коли їх нема, якраз хороший момент…

Не звівся із стільця, а по-молодецькому зіскочив на ноги й рушив до дверей. І знову спалахнула в Івановій душі засторога — навіщо йому в усе це влазити!

— Ходіть, ходіть! — заохотив Аркадій Петрович і переступив порога. І Йван Василевський, сам не відаючи навіщо, пішов за ним, ніби ведений на шнурку.

Мізерний чоловік перед ним ступав, ніби крадучись, але не озирався — був певний, що Іван за ним простує. І вони перейшли коридорця й увійшли до кімнати, обставленої так само бідно, як і кімната Іванова, але напрочуд чистої. І в тій кімнаті були круті дерев’яні сходи, які вели на горище, — чудові, дубові, несподівано гарні, як для цього дому, сходи, притім у формі ґвинтових, — такі можна було побачити хіба в стародавніх домах. Аркадій Пастух зупинився перед сходами, озирнувся й поманив Івана помахом руки. Відтак поліз на ті сходи, які зарипіли під ногами. Вгорі були невеликі двері з досить вишуканим різьбленням — вони й вивели їх на горище.

— Дивіться, — сказав Аркадій Пастух. — Як думаєте, що це таке?

Іван оторопіло дивився: до бантини було привішено вірьовку, яка в кінці вив’язувалась у петлю.

— Петля? — бовкнув уражено Іван.

— Пе-те-льоч-ка! — любовно відказав Аркадій Петрович. — Нє, вони мене вішать не збираються, а тільки допекти, шоб сам у неї поліз, — і він знову багатозначно притис очима. — А я й не лізу, хе-хе. Вони ж мені про неї все времня нагадують — це када я під духом! А я пока не йду — куди мені спішить! Але й вони, і я знаємо, що колись прийде такий момент — раз вона висить, то, конешно, прийде, — і я піду. Отоді вони, сказать, мене зжеруть, хе-хе! Інтересно, правда? То сумашечий я чи нє? Хе-хе-хе-хе!

Мало сказати, що Іван Василевський був тим уражений, — струшений, захитаний, заколочений, розрушений. Відтак йому конче потрібно було при його тугодумності не просто заспокоїтися, а владнати систему мислення, бо не всі ниточки тут пов’язувалися, а крім того, він узагалі був важкий до всіляких вирішень, які людина має вчинити й чинить в екстремальних випадках та ситуаціях. Такі не можуть бути вояками, над якими щохвилини нависає небезпека, їх убивають у першому-таки бою. От Федьо Сало цілком інший: легковажний і легкотравний — його голими руками не візьмеш.

Може, тому, повернувшись до своєї кімнати й покинувши в глибині порожнього дому майже труімфуючого Аркадія Пастуха, якому невідь-чому страх як подобалося бачити розрушеним співрозмовника, перше, що вчинив, накинувши на двері защіпку: витяг з-під ліжка портрета Феді Сала, повісив його на місце на стіні й утупився бичачим поглядом, адже той капосний Федьо не лише його дурив, запроторивши в це пекельце на власне місце, а ще й насміявся — принаймні з портрета, — бо губи намальованого химерно й глумливо підтиснено, а очиці, напрочуд чітко виписані, поблискували веселими іскрами. Отож перше, що Іван захотів учинити: хоч якось помститися Федьові Салу, адже той йому допік! Допік і Аркадій Пастух, але вчинив це, як здавалося, зовні ніби формально, з добросердя і щоб застерегти, отже, мстивого почуття до себе не викликав, а от цей! І він зірвав портрета зі стіни, вихопив складаного ножика з кишені, щоб його розсмугувати… Ні, Іван Василевський не любив рішучих учинків, хоч часом до них удавався (згадати б історію з вітчимом), отож знову вирішив сховати портрета під ліжком, відтак побачив того другого портрета, очевидно, попередник з-поміж квартирантів, найпевніше сам Федьо, його туди й засунув. В Івана ж під цю хвилю той другий викликав інтерес, бо, як уже мовилося, не тільки страх мав до того, що перед ним розкривалося, а й отого мисливського вогника, якого ця історія помалу розпалювала. Здавалося б, тут є суперечність: людина не може бути вояком, а мисливський інтерес у цього з’являється, однак ці речі — не тотожні: слідчий чи вояк різні категорії. Кажучи алегорично, герой — лев, а слідчий пес. Отож поступово ставав таким псом: обережним, украдливим, якого цікавить не так жертва, як процес її цькування й розшук. Зрештою, так чинять і сучасні коти: мишей ловлять, але не їдять, а ще й люблять садистично погратися з ослабленою жертвою, вряди-годи випускаючи її з пазурів. Такий ґандж у Івана Василевського був, не забуваймо про його мстивість. Зрештою, на мою думку, саме це й утримало його від вчасної втечі з цього дому, бо, кажучи правду, така думка в нього в голові крутилася. Але почала змінюватися після розглядання того другого портрета, що також був під ліжком.

Раніше тільки глянув на нього та й на сам живопис зображений був там не хто, як сам господар — Аркадій Петрович Пастух. Але тепер… Іван аж головою потрусив, бо в ній усе скаламутилося і посплутувалося. Коли взяти до уваги версію Пастуха, він був чоловіком Таїсії Іванівни і коли б Людмила намалювала його (а те, що намалювала Людмила, Іван не міг не признати), то чому цього портрета треба було ховати під ліжком? Аркадій міг вільно повісити його у своїй кімнаті чи навіть у вітальні й милуватися з витвору фантазії своєї падчерки. Портрет же було виконано в тій-таки манері, що й Федя Сала, цілком аматорській, але об’єкт легко впізнавався — особливо чітко було виписано очі, можна сказати, з надмірним реалізмом. Поштовха ж до розмислу давало одне: Аркадій Петрович був зображений у дещо молодшому віці, ніж є тепер, отже, можливо, тієї пори, коли почав жити в цьому домі як простий квартирант і в цій кімнатці, що, здається, має призначення верші чи ятера для дурної риби.

Іван напружив пам’ять. Аркадій Пастух, здається, казав, що перед ним, Іваном, було два претенденти в женихи Людмили. Федьо і якийсь неназваний, але обидва звідси втекли. Однак третього портрета під ліжком Василевський не знайшов: можливо, той перший кандидат забрав його з собою, або ж Людмила його не малювала. Але чому не забрав власного портрета Пастух? Виясняти було пізно; зараз же Іван мав непереборне бажання добряче намилити Феді шию за його підступ, тобто розсваритися з ним капітально. Але наміра змінив, бо Федьо ще міг лишатися джерелом потрібної інформації. Такі зміни намірів загалом Іванові не були властиві — чинив їх в одному випадку: коли це мало дати користь. Ще одна річ: цього портрета зняв і закинув під ліжко, напевне, Федьо чи його попередник, якщо той був, щоб звільнити місце для власної парсунної уподобини, — кімнатка така мала, що більш ніж одного портрета такої величини (мальовила були розмірно однакові) таки не розмістиш.

Отож Василевський закинув під ліжко обидва витвори схвильованого пензля, переїв хлібом із залишком недожертої Псом ковбаси, скип’ятив у кварті окропу, кинув туди щіпку чаю і запив. Тоді розібрався і, вимкнувши світло, ліг у постіль, щоб провернути громіздку й повільнодіючу машину власного мислення, — так він чинив завжди під складні випадки. Але був, очевидно, надто нервово вичерпаний, отож відразу ж відчув, що тіло його перетворюється у ватяне опудало, особливо голова, що тіло його розростається, ніби з’їв на вечерю не кусника хліба з ковбасою, а пачку дріжджів. Ото його й почало розносити, як тісто, котре добре сходить, і за мить побачив повітряну кульку, тобто Сферу, яка летить у синьому просторі, куди загнано не якусь там голу, розляглу пару, котра хотіла паруватися, а таки два портрети пензля руки тієї, котра йшла синьою дорогою, тримаючи тією ж творящою рукою нитку від кульки. Попереду, тобто перед нею, карбованим кроком ступав, як солдат морської піхоти, Пес, а позаду, як солдат військово-повітряних сил, — Кіт. На відзнаку урочистого моменту Кіт наструнчив на своєму хвості всі 10 053 волосини… Це було короткочасне видіння, з якого Іван Василевський запам’ятав ще й такого, цілком сюрреалістичного, пасажа: Федьо Сало й Аркадій Пастух на портретах, загнаних у Сферу, так само постали в образах Пса й Кота, звісно, Котом був Федьо, а Аркадій — Псом, тож саме Федьо вигнув войовниче спину, ще більше розтрубив хвоста й засичав на Аркадія, а той лише двічі (та й то не дуже войовниче чи люто) гавкнув та й прикусив губу.

Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 3 | Нарушение авторских прав


1943896507679237.html
1943954336620470.html
    PR.RU™